* Гасло на транспаранті, який конфіскували російські
міліціонери в українських футбольних фанатів
Скептичні висловлювання стосовно інтеграції України до Європи нині стали звичними. За останній рік окрім виразно антиєвропейських кроків нової влади, власне, й Захід виявляє чимраз більшу прохолоду до нашої держави. Утім, відсутність дієвої політики Заходу стосовно України спричинена не лише нашою внутрішньою кволістю чи фатальним збігом геополітичних чинників. Значною мірою це результат певної візії нашої держави Заходом, яка ґрунтується на кількох міфологічних уявленнях про Україну. Ці міфи є базовими для свідомості як політичних еліт, так і пересічних європейців. Інакше кажучи, Захід має свою ментальну карту Європи, на якій Україна позначена кольором, тотожним із сусідньою Росією.
Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. 1968 року закінчив школу зі срібною медаллю місті Звенигородка. Навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т. Шевченка та в Єреванському університеті, де й отримав диплом про вищу освіту.
Працював у пресі, з 1986 року на творчій роботі. Упродовж 1988–1998 рр. займався політичною журналістикою. З 1991 р. член Проводу Української республіканської партії, до 1998 р. прес-секретар УРП. Бував у «гарячих точках». Набутий досвід відтворив у романі «Елементал», змалювавши подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі.
Автор більше десятка книжок, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія». Роман «Ключ» (1999 р.) неодноразово перевидавався в Україні, перекладений шведською, російською, вірменською мовами.
Все-таки у відношенні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне - для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомлення своєї, української, інакшості. Для росіян же Україні, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» і переробки за власним образом і подобою.
На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.
24 лютого 1918 р. німці зайняли Псков майже без опору. А Нарву — після кількох годин перестрілки з матросами. Ті ганебно втекли, лишивши Петроград без захисту.
У наказі Реввійськради від 5 лютого 1923-го, підписаному Левом Троцьким, зазначалося, що пам’ятною датою стало 23 лютого 1918 року. Того дня під натиском ворогів ”рабочее и крестьянское правительство провозгласило необходимость создания вооруженной силы”. Про нібито здобуті цього дня перемоги під містами Псковом і Нарвою над військами кайзерівської Німеччини, які рухалися на Петроград, заговорили згодом. Насправді жодних перемог тоді не було.
Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.
Хоча радянська пропагандистська машина цілеспрямовано очорнювала С.Бандеру, не зупиняючись навіть перед цинічним обманом, «бандерівство» так і не вдалося витравити. Це, зокрема, показало телешоу «Великі українці», що свого часу проводилося на каналі «Інтер». Реально саме С.Бандера став «українцем №1». Хоча певні сили (звісно, які) зробили все, аби представити інший результат. Та навіть при сфальсифікованому результаті виявилося, що провідник ОУН має шалену популярність.
Як пояснити це? Адже про С.Бандеру маємо вкрай мало вартісних, партійно не заангажованих публікацій (особливо таких, які були б розраховані на широку публіку). Серед них можу відзначити хіба що книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф». (До речі, ця авторка більшу частину свого життя прожила на Донбасі). Не маємо також наукової біографії С.Бандери. Хоча питання про це піднімалося. Словом, про С.Бандеру абсолютна більшість українців (навіть його прихильники) мають приблизне уявлення.
Та все ж свідомі українці інстинктивно відчувають: С.Бандера — їхній герой. І вони ладні з гордістю носити ім’я бандерівців.
Українська історія - це дзеркало трагічної долі великого народу, який володів знаннями(навіть у побіжному порівнянні, виходячи із тих фрагментарних досліджень старовини, які дішли до нас), що були значно вищими за знання іхніх сучасників із інших етносів. І досі навколо українців, зокрема козаків, існує такий собі ореол містичності.
Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою. Містичності від того, що навіть на підсвідомому рівні кожен українець, читаючи свою історію, починає розуміти, що його пращури були саме тими атлантами, які штовшнули людську цивілізацію уперед.
«В українські підручники історії повертається Велика Вітчизняна війна, яка замінить Другу світову війну. Її повертає міністр освіти і науки Дмитро Табачник», – ця звістка кілька днів перебувала серед топ-новин. І хоча зовсім не зрозуміло, куди має подітися Друга світова і як можна в курсі історії України обійтися без неї, якщо галичани з волинянами в складі Війська Польського вже вранці 1 вересня 1939 року зустріли вогнем нацистські танки, а 2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Сталіна підписав акт про капітуляцію Японії, та річ не лише в цьому. Річ ще й у тім, який зміст від початку був вкладений у поняття «Вітчизняна війна». Гегель колись зазначав: початок містить у собі весь подальший шлях розвитку явища, а моряки кажуть: «Як назвеш корабель, так він і попливе».
У героїчну добу хрестоносців, пошуків Грааля та рицарських турнірів зображення гербів можна було побачити повсюдно – на рицарському спорядженні та прапорах загонів, які вирушали в походи, на стінах замків та склепіннях соборів, на саркофагах померлих королів, князів і рицарів, у рукописних хроніках та володарських привілеях, на печатках міст і корпорацій, у приватних оселях і на різноманітних побутових предметах. Геральдика, що виникла в середині ХІІ ст. на невеликому просторі північної Франції та Фландрії, напрочуд швидко зробилася справді загальноєвропейським явищем, яке за короткий час здобуло визнання в найвіддаленіших куточках християнської Європи – від Британських островів до Балкан і держав Близького Сходу, від Скандинавії до Піренеїв.
Ангола – не Англія, Росія – не Русь* 
Все-таки у відношенні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне - для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомлення своєї, української, інакшості. Для росіян же Україні, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» і переробки за власним образом і подобою.
На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.
24 лютого 1918 р. німці зайняли Псков майже без опору. А Нарву — після кількох годин перестрілки з матросами. Ті ганебно втекли, лишивши Петроград без захисту. 
Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.