Сучасні країни, в яких слабкий парламентаризм, поринають у свавілля влади олігархії. Схоже вже відбувалося в історії: деякі європейські країни (Німеччина й Італія) це пережили в часи розвалу монархії як старої моделі влади, не змігши утвердити інститути конституційної демократії. Так до влади прийшов фашизм.

Сучасна Україна як Веймарська Німеччина

Чимало істориків політичних ідей справедливо розглядають генеалогію фашизму в контексті ідейних змагань – як місиво й розгалуження численних світоглядно-політичних течій гібридного характеру, серед яких ідея фашистська чи націонал-соціалістична були маргінальними й конкуруючими з іншими.

Вже класичними вважаються такі умови модерного фашизму: розвал монархії і слабкий парламентаризм, обов’язкова «червона загроза» (комунізм) і соціально-економічна криза, національне приниження і незадоволення світовим політичним устроєм і – як похідна – прагнення тотальної експансивної війни. На це накладається ідея вождя, який може «навести лад» та інтереси аграрної або промислової верхівки. Усе це можна було спостерігати в часи Веймарської Німеччини, коли крихкі державні інститути (особливо парламент) були неспроможними контролювати спалах, спершу маргінальних, нацистських ідей та рухів. Усе це скінчилося 1933-м, коли на державній сцені з’явився Гітлер і його поплічники, а тогочасні олігархи радо кинулися йому в обійми.

Нема часу вдаватися в історичні тонкощі – це краще можуть зробити фахівці-дослідники. Однак це порівняння теперішньої України з перед-нацистською Німеччиною – не компаративістська примха.

Міцний етатизм і біологічний расизм, загнивання парламентаризму і прагнення нового порядку – ці, тепер підозрілі, слова промовисто є співзвучними з політичними гаслами, що виникають у багатьох перехідних країнах і країнах «третього» світу, де слабкі інститути демократії та громадянського суспільства, де також «хворий» і неефективний парламентаризм, де апарат держави мафіозні політико-економічні групи перетворили в паразитарний і корумпований організм. На наших очах успішно, прискорено та безперешкодно «розбудовується» клон-еквівалент того, що поховало колись Веймарську республіку в Німеччині. Я переконаний, що аналітики колись придумають термін до цього чергового «шизму. Я пропоную його називати – неорадянським олігаршизмом.

Хитрощі олігаршизму

Усе це редукується до запиту на «сильну руку» чи «третю силу», все це нагадує безпорадність суспільства перед політиками перед-фашистських і фашистських часів. І ця обставина не може насторожувати. Історія, як кажуть, інколи повторюється. Історія фашизму – не виняток. Для перехідних країн подібна історія якраз не повторюється, а приходить, зокрема в іншому, можливо значно сучаснішому чи модернізованому відповіднику.

Олігаршизм – це сучасний аналог перехідних країн класичному фашизму: тому, що деякі європейські країни (Німеччина й Італія) пережили в часи розвалу монархії як старої моделі влади, не змігши утвердити інститути конституційної демократії, передусім – міцний парламентаризм.

Країни, які більш-менш безболісно подолали цю «порожнечу легітимності» між монархією та конституційною демократією завдяки сильному парламентаризму, як наприклад Велика Британія, змогли безболісно подолати симптоми фашизму, повністю його нейтралізувавши шляхом позбавлення легітимності. Тому аналогічним викликом сучасній конституційній демократії та парламентаризму в перехідних країнах на даному етапі, є олігаршизм як явище, що багато в чому нагадує модерний фашизм, оскільки процвітає за умови здеградованого, корумпованого, неефективного інституту парламентаризму.

Треба сказати, що олігаршизм прихованіший, хитріший, гнучкіший, аніж класичний фашизм. Він ніколи не вдаватиметься до відкритої дискримінації та придушення свободи, оскільки усвідомлює, що це стане крахом його легітимності. Свій фашистський за суттю контроль і свою владу він здійснює «мікро-способами», «локально», «хаотично», постійно прикриваючись ліберальною, демократичною, соціально-стурбованою риторикою, навіть раз-по-раз вдаючись до відповідних публічних жестів.

Чи існує каральний меч для олігаршизму?

Цей спонтанний порівняльний аналіз двох епох, між якими розрив майже у сто років, невипадковий, особливо щодо ситуації у пострадянській частині Східної Європи. Чи певні ми в тому, що на наших очах не зростає новий демон, не згірш від фашизму? Він може мати різні імена – «олігаршизм», «пострадянський неофеодалізм», «мафіозний капіталізм» – однак це вже існує і розвивається не знати в якому напрямку.

З покаранням, як знаємо, завжди були серйозні проблеми, що варто розглядати загалом у контексті кризи права відповідальності. Історик європейського фашизму Вольфґанґ Віперман блискуче доводить, що насправді відбувалося за кулісами вироку союзників після Другої світової війни: «Тоді як переважна більшість німців іще дотримувалася думки про Нюрнберзький судовий процес над військовими злочинцями як цілком виправдану спробу справедливо покарати головних винуватців злочинів Третього Рейху, діяльність судових палат і комісій із денацифікації, яка часто була наскрізь просякнута духом наклепництва, доносів і винюхування, дедалі більше наштовхувалася на критику з боку багатьох німців, котрі небезпідставно порівнювали те, що коїлося навколо них, із старою приказкою: «Дрібна риба залишається в ятері, а велику випускають на волю».

Юридично-процедурні тонкощі та залежність їхніх механізмів від політичних запитів усе більше наштовхують на думку, що право не здатне компенсувати принцип справедливості і що він взагалі постає радше орієнтиром для її практики, а не бажання реалізації.

Сучасна влада не лише фронтальна, а, як учив Фуко, вона тепер скрізь, і мікрофашизм постмодерного часу, який прийшов на зміну масовому тоталітаризму, накладається на рецидиви авторитарності. Тож годі й очікувати для нього й показового покарання, адже попри те, що він щодня мікро-порціями спричиняє зло, його наслідки ще не набули в масовій свідомості образної гіперболи, як Голокост чи Голодомор, геноцид чи репресії, які здійснював тоталітаризм. А людська природа така, що поки не бачить, то доти й терпить. Олігаршизм діє в тіні, а інформаційний туман – для нього найкращий пейзаж. У тумані навіть голоси приречених не такі чутні, як серед білого дня.

Джерело: http://www.ut.net.ua/column/231/0/42/