Пам’ятаєте совєцьку приказку: "Хто в армії служив, той у цирку не сміється"? Тепер, здається, в цирку не сміятимуться усі ті, хто прочитав текст знаменитого закону Колесніченка-Ківалова про засади державної мовної політики.

Читачу! Якщо ти ще не встиг припасти до цього сакрального джерела, запрошуємо до компанії - разом насолодитися мудрістю і далекоглядністю наших можновладних стратегів. Повір, воно варте того.

Психоз ненависті і протистояння між східняками та західниками тоді був розпалений з особливим остервенінням і дав можливість кандидатам в президенти приховати свою справжню сутність: клептоманію, духовну і
інтелектуальну вбогість, байдужість до стану ввіреної їм країни та "підлеглого" їм народу.
На відміну від ідеології Януковича, яка розколювала країну, його соціально-економічна політика виступила потужним консолідатором Сходу та Заходу. Пригадаймо, як на Податковому Майдані браталися підприємці з
Донецька, Луганська, Львова, Києва, єдналися Схід та Захід у захисті своїх соціальних прав. "Слава Україні", - віталися зранку галичани. "Героям слава!", - відгукувалися луганчани. Шахтар з Донецька та шахтар з Червонограда Львівської області почали поволі розуміти, що мають однакові проблеми, приблизно однакові зарплати, однакові труднощі та негаразди, та в пошуках ворога вони почали дивитись в одну і ту ж саму сторону, там де спільна біда –
Янукович. Пенсіонери як зі Сходу так і з Заходу помітили, що їхні пенсії стали вдвічі меншими, бо вдвічі зросли ціни на харчі та послуги. Ідеологічно налаштовані громадяни різних полюсів України прийшли до висновку, що новій владі байдужа як українська, так й російська мова, бо відкриття мільярдних рахунків на Кіпрі оформлюється англійською.
Подібна солідарність стала небезпечним викликом для влади. Залишився один вихід - поновити розкол. Так формувати громадську думку, щоб один був шахтарем "руськоправославним", а інший – греко-католицьким, один – "русскоязычным", а інший – україномовним, один – "радянським", інший – "бандерівським". Тут – наш, а там – чужий.

Перенісши дату перепису на 2012 рік, уряд Азарова готуватиметься до штучного заниження відсотка українців.

Коли у липні 2009 року на зустрічі з новообраним Президентом США Бараком Обамою «не перша і не друга» людина у Росії – прем’єр-міністр Владімір Путін заявив, що в Україні проживає 17 мільйонів росіян, то це викликало в’їдливі коментарі в українській та англомовній пресі. Мовляв, як кажуть брати наші менші, «откуда дровішкі?».

Для спростування «демографічних новин» від Путіна багато потуг не треба. У 2001 році відбувся всеукраїнський перепис населення, і його дані у вільному доступі: в Україні не 17 мільйонів, а 17% (8,3 млн.чол.) населення України складають росіяни. Ця історія – зайве свідчення того, яку вагу має гра цифр щодо демографічних даних у міждержавній політиці, особливо, якщо в політику «граються» наші колишні «брати по колисці».

Останнім часом чимало ЗМІ обурено наводять факти , що свідчать про утиск свободи слова з боку чинної влади. Проте наша колега, журналіст Олена Бойко, котра вже понад 10 років працює у форматі журналістських розслідувань, перед самим Новим роком на власному досвіді переконалась – хто і чому намагається вплинути на журналістів у «Галицькому П’ємонті»?

Після заподіяння тяжких тілесних ушкоджень державним діячам, народним депутатам України безпосередньо у сесійній залі Верховної Ради у неробочий час 16.12.10 р. (запам’ятаємо цю дату) звірячою бандою від Партії регіонів, годі й казати про порушення ними Конституції та законодавства України, яких вони систематично не додержуються з дня перебування у владі, – слід змінювати риторику та називати речі своїми іменами. Де-факто маємо справу з зародженням фашизму в державі.

Спікер парламенту наступного дня демонструє «знаряддя упереджених злочинів опозиції». Тільки хвора людина не розуміє, що ці всі прилади призначені та використовувалися для блокування вхідних дверей до зали засідань, через які увесь день очікувався скоєний, нарешті, ними звірячий штурм. Щоб посилити свої слабкі позиції, на увесь світ Литвин заявив, що до ВРУ депутати ходять зі зброєю. Хотілося б знати, кого він мав на увазі й чому мене взяв у компанію? Може це він про себе або про своїх поплічників з Партії регіонів? Азаров особисто визнав, що підтримує такі методи, але і це не є всією правдою, бо організаторами жорстокого побоїща та безпосередніми виконавцями були в тому числі міністри ганебного уряду Азарова. Уявляєте, міністри умисно наносили побої та вчиняли інші насильницькі дії, які можна розцінювати як посягання на життя народних депутатів! А Янукович, вчергове зробив вигляд нібито ні про що не знав і тому висловлює жаль, мабуть, забуває, що протягуючи нахрапом нову-стару Конституцію України отримав не тільки безмежні повноваження, а й абсолютну відповідальність за все, що відбувається у державі, а в іншому разі навіщо нам такий Президент?

Чому у красивих людей частіше народжуються дочки, ніж сини? Тому що для жінки краса важливіше ніж для чоловіка, відповідає еволюційний психолог Сатоші Канацава з Лондонської школи економіки.

Автор книги “Десять політично некоректних істин про людську природу” (Ten Politically Incorrect Truths about Human Nature) Сатоші Канацава визнає, що деякі з його ідей здаються аморальними, але запевняє, що вони підкріплені науковими даними.

Цi подiї шокують! Невже це демократична Україна? Невже Київ? Невже Львiв?

Коли зранку 8 вересня вперше з'явилась iнформацiя про те, що на перонi столичного вокзалу шестеро працiвникiв спецслужби затримали директора музею, iсторика Руслана Забiлого, це видалося дрiбним непорозумiнням.

Його протримали 14 годин. Допит проводили суворо й упереджено. Радили подумати про сiм'ю. Без санкцiї суду вилучили особистi речi. Не дозволили спiдкуватися з адвокатом.

Уся ж провина науковця була в тому, що вiн та група його колег останнi декiлька рокiв працюють над вивченням архiвних документiв про дiяльнiсть легендарного українського руху опору -- Української Повстанської Армiї.

Наступного дня в iнформацiйному просторi з'явилася ще одна приголомшлива новина. Проти iсторика Руслана Забiлого порушено
кримiнальну справу. Як сказано, за намiр розголосити державнi таємницi. А це ймовiрнi п'ять рокiв в'язницi.

Коридорами урядових будинків подорожує стос паперів із усною вказівкою: "Терміново узгодити. Це - політичне рішення". І зветься він "Закон України Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим".

Дозвольте процитувати цей вікопомний документ:

"Члени Ради міністрів АРК призначаються на посаду Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК".

Цікаво? Дуже цікаво. Хоч би тому що склад Ради міністрів, не планується узгоджувати з Києвом.

Уважний перегляд статей Закону чітко дає зрозуміти: для Сімферополя Київ більше не столиця. Вони самі призначатимуть собі міністрів, самі звільнятимуть їх. Президент України у проекті перетворюється на клоуна, який лише погоджує кандидатуру Голови Ради міністрів, але не може його звільнити, до того ж зобов'язаний затвердити відставку місцевого Уряду, якщо її підтримали 2/3 депутатів ВР Криму.

Але найсмішніше, що згідно законопроекту Верховна Рада України позбавлена навіть цього задоволення. Для кримської влади її взагалі не існує.

От і скажіть нам, будь ласка, як цей документ вписується у концепцію "усьо буде Донбас"? Де ж тут примат інтересів шахтарського земляцтва?

«Без вини винуваті. Не знаю як у вас, а в мене шок…»...........(

Невеличкий роздум з приводу шоку, який, безумовно, не може не відвідати НОРМАЛЬНУ людину. Це не є претензія до шанованого мною пана Землекопа. Це є претензія до УСІХ НАС.

Кричущим цей випадок був би, якби був поодиноким. Кричущим цей випадок був би, якби Верховна Рада вважала його кричущим. Кричущим цей випадок був би, якби люди, в незалежності від соціального статусу (олігархи, дрібні бізнесмени, інтелігенція, бюджетними, городяни і селяни…), обурені цинізмом «гаранта», вийшли на вулиці, щоб про свою незгоду ПРОКРИЧАТИ.

А якщо КРИЧИТЬСЯ лише у душі або на кухні, то випадок не КРИЧУЩИЙ, а ОЧІКУВАНИЙ і СПРИЙНЯТИЙ. Ви скажете «Ні, я його НЕ СПРИЙМАЮ!» А що про це говорить? Наші балачки під чарку горілочки з перцем? Або праведний гнів, що кипить у душі? Ну, кипить. І у мене кипить. І у кума кипить. І у сусіда. І у колеги. І у мільйонів інших. І що?

Покипить-покипить та й вщухне. Бо наше незугарне життя потребує невпинної уваги і титанічних зусиль. Є про що турбуватися, є з чим боротися, є чим займатися кожної хвилини.

Колишній політв`язень і правозахисник вважає, що треба буде ще боротися за встановлення Української влади в Україні.

– У нас сьогодні надзвичайний гість, тому що це людина, яка потрапила у надзвичайно цікаву історію. Вона трапилась вночі з 22 на 23 липня, як повідомляли інформаційні агенції, поблизу російського міста Брянськ.

Потяг № 42 їхав до Москви, у ньому перебував Василь Васильович Овсієнко. Для тих, хто не знає, хто такий Василь Овсієнко, а такі люди в нашій державі є, бо вони звикли бачити тільки тих, хто багато говорить із політиків, Василь Овсієнко – це правозахисник, свого часу політичний в’язень. Складна надзвичайно біографія. Послухаймо її.