ПР намагається за зразком «Єдіной Росії» прем’єр-міністра РФ Владіміра Путіна затягти вузол «держава – політика – бізнес». Ні Кучмі (через НДП та «За ЄдУ»), ні Ющенкові (через «Нашу Україну») не вдалося отримати справжню партію влади – Януковичу вперше в новітній українській історії це вдалося. Проте цей чинник спричинить незадоволення поміж людей, занепокоєних відкатом України до напівавторитаризму часів Кучми. Водночас регіональний поділ України не дозволить жодній політичній силі отримати монополію на владу. Партія регіонів не популярна в Києві та Центральній Україні, не кажучи вже про Західну Україну.

Розділена мовою та історичною спадщиною Україна не зможе виробити такого специфічного почуття націоналізму, яке дозволило б об’єднатися навколо Партії регіонів. У цьому знову ж таки Україна відмінна від Росії, де великодержавний, антизахідний націоналізм мобілізував населення навколо путінської «Єдіной Росії».

Зважаючи на те що двома регіональними опорами ПР є Донбас та Крим, де, за даними опитувань, радянська культура досі домінує над українською та російською, Партія регіонів є значно більш проросійською та неорадянською політичною силою, ніж центристські партії, що підтримували Кучму. Це вплинуло на вибір Януковичем тих кадрів епохи Кучми, які є носіями неорадянського способу мислення. Серед них міністр освіти Дмитро Табачник та «силовий» віце-прем’єр-міністр Володимир Сівкович. З огляду на те що більшість урядовців пенсійного та передпенсійного віку починали свою кар’єру ще в брєжнєвські часи застою і відповідно мають консервативний світогляд, новий уряд не зможе вирішити структурні проблеми України, тобто принесе країні не стабільність, а стагнацію. Домінування в уряді русофільських, неорадянських установок – від продовження терміну перебування на території України Чорноморського флоту Росії до планів міністра освіти Табачника переписати підручники з історії – викличе опір націоналістів та українських патріотів, стане, сподіваюся, причиною об’єднання опозиційних націоналістичних та демократичних сил.
Нарешті, ще один чинник.

Президент Янукович є носієм неорадянської культури держави суспільного добробуту, що має багатьох прихильників поміж представників патримоніальної культури на Сході України. Під час виборів 2004 року люди, які віддавали перевагу змінам, здебільшого підтримали опозиційного кандидата Ющенка, а ті, для кого пріоритетом була стабільність, – Януковича. Таким чином, виборці Януковича подібні до російських прихильників «Єдіной Росії». Патримоніальна неорадянська культура соціальної держави слугує підґрунтям автократичних режимів у Білорусі та Росії, де демократія була обміняна на «стабільність» та високі соціальні виплати. Путінська Росія віддає перевагу соціальній стабільності перед демократією, яка внаслідок російського досвіду хаотичного переходу до ринкової економіки 1990-х років розуміється як «нестабільність».

У Росії заклики до «стабільності» передбачають мобілізацію населення проти внутрішніх та зовнішніх ворогів. Такими «ворогами держави» є опозиція та Захід, зокрема Америка. Подібні погляди поширені й поміж команди Януковича, представники якої лишаються переконаними в тому, що Помаранчева революція була не внутрішньо ініційованим протестом, а операцією США.

У Білорусі потреба забезпечення стабільності тривалий час була ключовим моментом в ідеології Лукашенка. На думку Девіда Марплза, канадського експерта по Білорусі, «офіційна пропаганда підтримувала думку, згідно з якою Білорусь під владою президента Аляксандра Лукашенка була захищена від багатьох проблем, притаманних сусіднім країнам, зокрема нестабільності... стабільність сприймається як позитивна категорія основною масою населення».

Таке превалювання «стабільності» над демократією, характерне для російського та білоруського автократичних режимів, відобразилося навіть у назві парламентської коаліції «Стабільність і реформи» – такій самій орвеллівській, як і назва «антикризової» коаліції уряду Януковича 2006–2007 років.

Проте якщо Путіну вдалося підкупити росіян обміном демократії на стабільність завдяки рекордно високим цінам на нафту і газ, то Україна не Росія, де експорт багатих покладів сировинних матеріалів приносить величезний прибуток державному бюджету.

Тож спроби путінізувати Україну призведуть лише до того, що майбутні протести та конфлікти між опозицією і владою швидше нагадуватимуть нещодавні події в Киргизстані, ніж мирну атмосферу Помаранчевої революції.

Джерело: http://www.ut.net.ua/art/164/0/3926/