Для Казакова не існує жодних недомовок: Сибір є в його словах колонією Москви, Білорусь її сателітом, а кремлівського очільника іменує не інакше як Цар, або ж Самодержець. Ієрархічність керівництва Росії мало чим змінилася від молотовсько-єжовських часів, і в цьому її основна проблема. Тож Казаков витворює у своїй книжці образ можливого рятівника ситуації, який, на його думку, міг би закостенілу систему зруйнувати. В персонажі на ймення Іван Плавський вгадується опальний генерал Олександр Лебедь, знаний в Україні передусім зі своїх дій в Придністров’ї під час керівництва 14-ю російською армією. Автор дещо ідеалізує вчинки Лебедя, хоч, ймовірно, має право сподіватися, що коли б не випадкова смерть генерала, історія країни могла б творитися інакше. Натомість виходить на перший план персонаж із прізвищем Пужин, діяльність якого скерована на відновлення чекістських порядків…

У Росії вилучено з друку 16-й розділ книжки, де йдеться про операцію «наступник», проведену фактично чотирма особами із оточення Бориса Єльцина, котра і привела до президентства Володимира Путіна. Операція проводиться у «тіні гобліна», на той час усемогутнього БАБа, у книжці названого Амроцьким. Для Казакова такі двірцеві перевороти видаються осоружними, він бачить у їх поступі прагнення «сукуватою палицею обернути народ у бидло», і деформувати глобалізацію на пострадянських теренах на гоблінізацію. Тож автору не залишається нічого, як критикувати безмежну і нічим не обґрунтовану віру народу в «доброго царя», на котрій паразитує Кремль.

Головним героєм Казаков вимальовує Милюту Скураша, вірного соратника Плавського-Лебедя, котрий хоч і не цурається сам практики «подаруночків», називає її не інакше як татарським спадком, з яким особа рівня Плавського могла б поборотися. Автор кпить із переконаності простих смертних у Росії, що саме хабар є гарантією виконаного на всі сто прохання, а проте механізмів для подолання корупції не прописує, вочевидь, залишаючи її на милість генеральських кулаків. Загалом, симпатії до воєнщини у авторських словах полковника запасу простежуються неозброєним оком, і не відомо, чим пропонована Казаковим система правління «від Лебедя» відрізнялася б від системи «від Путіна», хоч неприязнь до нащадків чекістів на міжвідомчому рівні таки відчувається: чого вартий лишень опис діяльності старих служак, котрі за молодості «коли приходили з нічної зміни додому, дружина скельця окулярів протирала»…

Цікавим аспектом книги є занурення автора в регіональні особливості російської безкрайньої імперії. Дагестан, де практика становлення на більш-менш поважні посади лише уродженців краю призводить до повільної утрати контролю Москви над республікою; Красноярський край (у книзі Єсейський), де Лебедеві доля допомогла виграти губернаторські вибори, і де на приїжджих з-за Уралу дивляться виключно як на чужаків; дух Москви як міста інтелігентів на противагу духові Кремля, Старої (Луб’янської) площі – охоронців сталінських канонів; зрештою Чечня. Читач, який схоче відшукати в книзі український слід, буде розчарованим: Валерій Казаков згадує частіш рідну Білорусь, а про Україну та українців притаманних останнім часом російській еліті кпинів у книзі не знайдеш. Вишукана мова перекладача Валерія Стрілка лиш зберігає певний офіцерський колорит, у якому почути українську і над Єнісеєм не було б дивно.